Історія Львова

Коли починалася епідемія, хто тільки міг, тікав з міста. Біднота, що не мала куди і за що втікати, залишалась у місті. І часто лікувалась тим, що по шию закопувалась у гній. Це тоді вважалось універсальними ліками від "моровиці". Звичайно, лікарі у Львові були. Але, по-перше, їхніми послугами могли користуватися лише вибрані, а по-друге, їхня кваліфікація була невисокою. Бідноті лишалися шпиталі - св. Духа, св. Станіслава, св. Лазаря. Бід сучасних медичних установ вони різнилися тим, що були не тільки лікарнями, а й притулками для старих, калік, бездомних. Звичайно, всіх бажаючих обслужити вони не могли.

У зв'язку зі сказаним парадоксальним є факт, що львів'яни приділяли велику увагу особистій гігієні.
З XIV ст. у Львові діяло кілька лазень. Продукція цеху миловарів користувалась великим попитом, можливо тому, що ввозити мило у Львів (крім так званого грецького) суворо заборонялося. Миловари виготовляли мило білого, чорного, зеленого і блакитного кольорів, а піна була білою. Бони ж виробляли пудру і помаду, які користувалися не меншим попитом, ніж зараз, причому не тільки у жінок, а й у чоловіків.
Розповідь про побут львів'ян буде неповною, якщо не сказати, що вони їли.

Як і всюди в епоху середньовіччя, основу меню становило зерно, крупи, овочі. М'ясо було досить дорогим - заможний городянин їв його 1-2 рази на тиждень. Значно більше вживалося риби, яка замінювала м'ясо, особливо під час постів, а вони охоплювали більше ніж півроку. Б наш час може видатися дивним, що Львів діставав великі прибутки від торгівлі соленою рибою. На території передмість було багато рибних ставків, звичайно, приватних. Але торгівля рибою велася тільки через посередництво міста, яке контролювало її якість. З величезного переліку львівських товарів тільки два (!) їх види мали гарантію якості -- міське клеймо: кубики воску і діжки з соленою рибою. А діжка в той час була мірою ваги (460 кг), і лихо тому купцеві, у чиїй діжці виявилася б хоч одна зіпсована риба!

Хліба у Львові вживали багато. Існували окремі цехи пекарів білого і чорного хліба.
Великою популярністю користувалися овочі - капуста, буряки, огірки, часник, цибуля.
Окремо треба сказати про приправи. До епохи хрестових походів майже вся Європа не знала прянощів (перець, мускат, шафран, кориця тощо). Присмачували їжу селітрою, значно дешевшою від солі. Сіль у середньовіччі була продуктом дорогим - адже на всю Європу існувало лише кілька її родовищ. І мабуть, саме з цим пов'язана стара прикмета: розсипати сіль - до сварки.

Хрестові походи познайомили європейців з прянощами, прищепили смак до них, але... дороги, якими ці товари завозилися на Захід, були перекриті турками. Тому не дивно, що звичайний чорний перець на ринках Західної Європи коштував удвічі дорожче від золота.
Постає запитання: а до чого тут Львів? Належить зауважити, що він був одним з небагатьох міст, через які прянощі, що входили до переліку так званих східних товарів, потрапляли в Європу. Східними називали товари, які привозили з країн Близького та Далекого Сходу: прянощі, дорогоцінне каміння, високоякісну індійську та перську холодну зброю, китайські шовки, індійські мусліни, перську парчу.

Львів мав, як говорили в той час, виключне право складу на східні товари. Це була система законів і постанов, котра в цілому виглядала так: всі східні товари мали бути продані тільки у Львові, тільки львів'янам і тільки за тими цінами, які встановив Львів. Порушення права складу каралося конфіскацією каравану. Неважко зрозуміти, що кілька львівських купців зосереджували у себе маси дорогоцінних товарів, які потім з величезним зиском перепродувалися на Захід.