Історія Львова

Прянощі коштували у Львові недорого і були доступні для особистого споживання. Львівські кухарі виготовляли різноманітні підливки і соуси.
Цукор у Львові, як і по всій Європі, був на той час великою рідкістю - його привозили з Азії, а згодом з Америки. Тому потреби великої кількості ласунів задовольнялися медом.
Їжа більшості львів'ян була бідною і одноманітною - борщ, каша (вівсяна, гречана, житня), змащена конопляною або лляною олією, риба, іноді шматок дешевого м'яса.

Значну увагу у Львові приділяли питву. Можна сказати, що тут більше пили, ніж їли, що загалом було характерним для того часу.
Львівські городяни мали виключне право на виробництво і продаж горілки в радіусі трьох миль від центру міста. Спочатку її робили мало - була дуже дорога, але з часом збільшили виробництво. Найкращою вважалася цитварна, доброю - ґанусова. Найдорожчими були цукрова і "адамашкова". Великою популярністю користувалися також імбирна і корична. Але горілки у Львові в ХУІ-ХУІІ ст. вживали мало і виробляли її головно на продаж за межі міста. Перевага надавалася винам - грецьким, угорським, італійським, іспанським, яких у Львів привозили чимало. Пили вино і власного виробництва. На сучасній вул. Лисенка, на Клепарові росли виноградники. Виноград переважно був низької якості - і ґрунт не той, і сонця замало, але для виготовлення домашнього вина годився.

Як і у всіх слов'янських землях, в Галичині серед любителів звесе-пювальних напоїв великою популярністю користувався мед. Звичайний бджолиний мед переварювали з горілкою, додаючи ягоди. Готовий мед розливали у діжки, які закопували в землю - інакше могли полопатися обручі. Витримувався він кілька років, після чого його можна було розливати у пляшки.
Але найбільш популярним напоєм у Львові, без сумніву, було пиво. Про його якість можна судити з того, що львівське пиво експортувалося в країну, яку пивом не здивуєш, - у Баварію. Його везли туди на волах шість тижнів, і в дорозі воно не псувалося. Цікаво, чи витримало б такий іспит сучасне бочкове пиво?

Пиво мав право варити будь-який громадянин Львова, але тільки дня власного вжитку і не більше як протягом однієї-двох діб. За цим пильно стежив цех пивоварів і медоварів, котрий мав монопольне право на торгівлю пивом. Пізніше, у XVIII ст., цього правила недотримувалися.
Пристрасть до пива була предметом своєрідного рекету, як це зафіксовано у судових документах: один із львівських рурмайстрів, тобто керівник водогону, мав звичку перекривати доступ води туди, де, за його даними, варили пиво або мед, і погоджувався відкрити воду тільки після сплати 3 грошів.